у цивільному праві

- treaty awaiting ratification

СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ ТЕОРІЯ - філософська доктрина, що обґрунтовує засадниче значення договору між людьми для суспільного устрою. Початкові підходи до осмислення ідеї суспільного договору були реалізовані у давньогрецьк. філософії софістами і стоїками, зокрема у твердженні софістів про походження суспільства - як наслідку конвенції, а не природного перебігу речей, та у розрізненні стоїками позитивного і природного закону. Еволюція ідеї суспільного договору щільно пов'язана також із філософією Середньовіччя, зокрема такими її чільними постатями, як Тома Аквінський та Оккам. Перший обстоював думку про природний закон як такий, що хоч і має Божественне походження, але вкорінений у природі людини та оприявлюється через застосування нею свого розуму. Потрактований у такий спосіб природний закон слугує за основу формування ще двох різновидів закону: громадянських (або позитивних, цивільних), що регулюють стосунки у кожному конкретному суспільстві, та універсального "закону націй", зміст якого узгоджується між усіма суспільствами. Оккам наголошував на думці, що джерело міці суспільства й держави - в народові, його праві вільно обирати своїх правителів. Подальше формування засад С.д.т. припадає на XVII - XVIII ст., коли в осмисленні соціально-філософських проблем чільне місце починає відводитися розуму. Грецію належить першість у потрактуванні ідеї соціального договору як історичної події у житті суспільства, яке обирає на основі угоди певну форму правління; одного разу встановлена, ця угода не підлягає змінам. Прикметно, що твори Гроція мали значний вплив на інтелектуальне середовище в Україні, зокрема у КМА. Прокопович докладно вивчав і коментував головний твір Гроція "Про право війни і миру", а в добу його ректорства в КМА цей твір був перекладений з латини. Інший європейський філософ VII ст. Пуфендорф, який також був добре знаний в Україні, обґрунтував ідею зміцнення нетривкого миру між людьми шляхом укладання суспільного договору. Значним внеском Гоббса у формування С.д.т. було обґрунтування природного права людини на життя, порушення якого може слугувати тією єдиною підставою, яка виправдовує заміну складеного суспільного договору. Назагал, згідно з Гоббсом, цей договір має бути незмінним і спиратися на добровільне передання людьми своїх індивідуальних прав абсолютному монархові, який повинен їх гарантувати. Локк досить докладно обґрунтував умови зміни суспільного договору, коли з обох сторін (влади і народу) порушуються обопільні зобов'язання. Руссо, франц. філософи-просвітники також приділяли значну увагу розробці С.д.т. Кант розглядав суспільний договір як регулятивну ідею, яка сприяє утвердженню правління закону в суспільному житті. У XX ст. Ровлз розвинув С.д.т. шляхом обґрунтування принципу соціальної справедливості на підставі т. зв. "початкової позиції", яка уможливлює чесні договірні стосунки у суспільстві. Відродження ідеї суспільного договору особливо актуальне для суспільств, де базові ліберальні свободи тільки починають встановлюватися.

Новгородцев, Павло Іванович (1866, Бахмут - 1924) - рос. філософ, правознавець, громадський діяч. Закінчив юридичний ф-т Московського ун-ту (1888), де потім працював на кафедрі історії філософії права. В 1921 р. емігрував із більшовицької Росії в Чехословаччину, де заснував рос. юридичний ф-т в Празькому ун-ті (у ньому працював до кінця свого життя). В центрі філософських досліджень Н. - морально-правові відносини в суспільстві; з позицій соціального лібералізму розглядав право як необхідний суспільний інститут, що гарантує особисту свободу. Право створює формальні і матеріальні умови для втілення свободи в суспільному житті. Н. розрізняв моральні і правові засади свободи людини, вбачав в особі основу і ціль суспільного розвитку; обстоював право особистості на автономне існування в структурі суспільства; доводив, що вільна особистість є основою існування морально-правових норм у суспільстві Н. а думку Н., досягнення абсолютної гармонії особистої свободи і соціальної рівності неможливе. Пошуки такої гармонії розглядалися ним не як практичне завдання державного будівництва, а як імператив моральної свідомості людини, суспільний ідеал та безугавна спонука розвитку особи й суспільства. У своїх працях Н. обґрунтовано критикував різні течії соціального утопізму - марксизм, анархо-синдикалізм, анархізм В. ін доводив, що всі ці соціально-політичні напрями об'єднує спільне бажання побудови "земного раю", але за рахунок знищення свободи і прав особи на власність, законність і моральну автономію В. итоки такого утопізму вбачав у відмові європейської цивілізації від своїх релігійних основ і намаганні утвердити свої цінності та ідеали лише на раціоналістичних засадах. Для Н. довічним і справжнім ідеалом суспільного життя було духовне відродження особи, яке можливе лише на шляху релігійно-морального самовдосконалення людини та християнської соборної єдності.

[br]

Осн. тв.: "Моральний ідеалізм у філософії права" (1902); "Кант і Гегель у їх вченні про право і державу" (1903); "Криза сучасної правосвідомості" (1909); "Про суспільний ідеал" (1917).